РІВНЕНСЬКА МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ
Видатний український поет, художник, громадський діяч, перекладач, автор “Кобзаря”, співробітник Київської Археологічної комісії, академік гравірування (1860)
Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 р. у с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородський район Черкаської області) у родині Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко. Батьки Шевченка були кріпаками магната генерал-лейтенанта Василя Васильовича Енгельгарда – поміщика, що володів 50 тис. кріпаків і був власником близько 160 тис. десятин землі. Через рік після народження Тараса родина переїздить із Моринців до Кирилівки, у ній, окрім Тараса, було 6 дітей – старші – Катерина та Марія, брат Микита, молодші – Ярина, Марія, брат Йосип.
Зважаючи на доленосні і бурхливі події в Україні, очевидно, що Шевченко, як і ота трагічна новоявлена хрещатицька Небесна Cотня сучасних юних героїв гордої і незламної країни, полегла на Майдані незалежності, живе посеред нас, додає сміливості і впевненості у боротьбі з нашими відвертими і прихованими ворогами.
Графіті на стіні заводу “Більшовик” у Києві, 2014 рік
Тарас Шевченко для України і в Україні житиме вічно. Він сьогодні, як ніколи, органічно злився зі своїм великим, нескореним народом і твердо ступає повсюдно у вільній державі, підсвідомо і свідомо через уста кожного із мучеників нації незалежно від віку промовляє до кривдників:
…не втечете
І не сховаєтеся; всюди
Вас найде правда-мста; а люде
Підстережуть вас на тоте ж,
Уловлять і судить не будуть,
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть…
(“Осія. Глава XIV”).
Безневинне Шевченкове страждання – це символ довгих років розп’яття, винищення українського народу. Мучеництво Кобзаря зробило його особистістю просвітленою і наскрізь просякнутою страшними передчуттями апокаліптичності і невідворотності найжахливіших сценаріїв у долі України на багато століть:
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі…
(“Осія. Глава XIV”).
На противагу цим словам митець напише й такі, де беззастережно віритиме в торжество правди і справедливості:
Чи буде правда меж людьми?
Повинна буть, бо сонце стане
І осквернену землю спалить.
(“О люди! Люди небораки!”).
Поет, перебуваючи в 1843 і 1845 рр. в Чигирині, висловить свої найгіркіші і найобурливіші почуття щодо сплюндрованості центру козацької слави в XVII–XVIII століттях, перетворення його на пустку в 1793 році під час приєднання до Російської імперії:
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви
встали,
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.
(“Гайдамаки”).
Кобзареві надзвичайно гірко боліла втрата величі козацьких вольностей через нерішучість і недалекоглядність українських керманичів. Цьому періоду виразник споконвічних прагнень до волі українського народу присвятив і високохудожні полотна (“Дари в Чигирині”, “Чигирин з Суботівського шляху”, “Чигиринський дівочий монастир”), і літературні (“Чигрине, Чигрине…”, “Холодний Яр”, “За що ми любимо Богдана”, “Розрита могила”). Великий будитель приспаної, а почасти й деформованої психіки українця все-таки, як зазначив представник “розстріляного відродження”, літературознавець Сергій Єфремов, “відкрив віко нашої труни, яке опричники Російської імперії забили цвяхами”. Сьогодні в цій труні за сотні літ з Божої ласки воскресла Україна, заплативши за це сотнями людських життів і пролитою святою кров’ю мучеників і героїв. Шевченко, опоетизовуючи гірке і драматичне минуле України, робив зриму проекцію на її майбутнє. Тож тому його так боялися і так не бажали чути його закличні молитви, послання, подражанія. Сьогодні у світі реально ожив ще один народ, красивий і сповнений гідності, який із подивом упізнав себе, ідентифікував себе не тільки з давньою славою, не тільки із кров’ю землі, по якій ходив сотні літ; цей народ, незважаючи на зовнішні загрози, вторгнення на початку ХХІ ст. ворожих військ з боку північного сусіда на територію мирної суверенної країни, незважаючи на катування, кров, вбивства від рук легітимного бандитизму в особі чужої Україні, але все ж української влади, нарешті побачив світло великої перспективи і майбуття. Народ цей – український, який ніколи так не називав Тарас Шевченко. Незабутній Петро Яцик, меценат, громадянин Канади українського походження, на кошти якого організовувалися мовні конкурси, присвячені підняттю престижу української мови, колись зауважив, що “в усіх Шевченкових творах ми часто зустрічаємо слово “Україна”, але в жодному місці немає там слова “український”. Не було держави – не було й народу в сприйнятті поета. Була територія, яка страшно каралась то “за Богдана”, то “за скаженого Петра”, то “за панів отих поганих”… Каралась давно, каралась недавно, карається зримо зараз на всіх майданах великого краю. Беззастережно й не оглядаючись навколо, славні сучасні герої разом із священними лозунгами “Слава Україні” – “Героям слава”
Святую правду на землі
І прорекли, і розп’ялись
За воленьку, святую волю!
(“Марія”).
Нині ж стражденність кожного українця, гідного і безстрашного його серця благословляється святою і рясною Божою благодаттю, де крізь невимовний смуток у нас упевнено вселилися сподівання, дія і дух справжнього повстання проти будь-якого гидомирства, спричиненого і внутрішніми, і зовнішніми ворогами. Ми випросталися, відчули, що стали вищими за себе; не гнемося, не плазуємо перед загарбниками з проімперськими намірами знову колонізувати вільний народ і псевдовладоможцями, які люблять “на братові шкуру, а не душу”. Нарешті не скиглимо, а безстрашно долаємо небезпеки, крокуючи через пекло вогню покидьків совєтської системи, скидаємо полуду зі своїх очей і виходимо на дорогу звільнення себе від всяких лжесвобод, лжегарантій, від фальшивої ідеї “единого славянского русского мира”. Давнім катам і катам сьогоднішнім Шевченко передбачив фатальний вирок у вірші “Осія. Глава XIV” з надією, що в недалекому майбутньому безжалісні кривдники його народу понесуть справедливе покарання, що вільні люди згодом “на хресті отім без ката і без царя вас, біснуватих, розтнуть, розірвуть, розіпнуть, і вашей кровію, собаки, собак напоять…”
Роздумуючи над багатьма долями талановитих і великих, все більше розумієш, що поява Шевченка на духовному просторі України є таємничою і не поясненою до кінця загадкою. Діяч, мислитель, непокірний і не здатний до пристосування, вислуговування перед високими владоможцями не зникає з поля зору ані тих, кого цікавить феномен людської наповненості і швидкої реакції на навколишнє, ані тих, кому заклики Шевченка можуть видаватися не зовсім збагненними. Щонайдивніше те, що значення постаті великого творця з роками все наполегливіше починає усвідомлювати народ для себе, а творам його надається нове звучання. Незважаючи на століття, ця постать жива. Вона приймається і людьми високоосвіченими, і тими громадянами, які далекі від освіти, але найзаповітнішими для них виступають не лише почуття власної свободи і людської гідності, але й гідність всієї великої країни і її народу.
Шевченкове життя – символ тернистого шляху боротьби за свободу. Воно постало перед українцями живим прикладом того, як можна крок за кроком звільнятися з полону пригніченості, зневіри, комплексу меншовартості і національної депресії. Минають роки, століття, а гострота і сила Шевченкового слова живе. Дух свободи, людської гідності – найвеличніших вселюдських понять – через віки випробувань, пережитих Кобзарем, приходять до українців і додають їм упевненості у власному самоствердженні. Євген Сверстюк у книзі “Шевченко і час” розглядає поетову нескореність не лише перед доносами, які завжди заохочувала деспотична система, не лише незламність перед переслідуваннями, але й містичну внутрішню міць у вірі у свою витривалість і жертовність, перебуваючи так близько перед вогнем небезпеки: “Гюґо писав свої памфлети на Наполеона Маленького в еміграції у Брюсселі. Гайне свою сатиру “Німеччина” – в Парижі, а викуплений з кріпацтва поет у країні споконвічного деспотизму витлумачив собі поняття волі так широко, що написав свою поему “Сон” в Академії мистецтв – навпроти царського палацу”.
Шевченкове слово адресоване читачеві чистому серцем, впевненому у своїй позиції. Живе Кобзареве слово аж надто не до вподоби обивателям, людям аморфним, схильним до рабства, без чіткої позиції там, де потрібно про неї заявити, холуям, які в найдраматичніші моменти сучасної історії хочуть служити всім.
Не один промовець, виходячи на сцену, зронює лжесльозу від Шевченкового “Садка вишневого коло хати”, від гудіння хрущів і ще від багато якого “іння”. Звичайно, так найлегше уникнути для себе того, що зачепить приспану совість, будитиме від сну байдужості. Натомість мало хто насмілиться цитувати ті слова, в яких автор порушує проблему національного сорому, гідності, честі і відповідальності перед власним народом:
Раби, підножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили!
(“І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні
і не в Украйні моє дружнєє посланіє”).
Шевченко – дуже незручна особистість і для проімперських сил, і для лицемірних правителів, які, тримаючи одну руку на Євангелії, начебто присягають на вірність рідному народові, обіцяючи мир і стабільність, а другою рукою видають патрони для вбивства мирних громадян. Належачи до Кирило-Мефодіївського братства, Великий Кобзар, як і його приятель Микола Костомаров, вважали за свій обов’язок заявляти про найтрагічніші сторінки історії України, як от: про ліквідацію Запорозької Січі, поділ нашої держави між Польщею та Росією в ХVII ст. У “Законі Божому”, написаному М. Костомаровим, здійснений аналіз основних проблем, що призвели до переживання найсумніших періодів: Україна “попалась у неволю, бо вона по своїй простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що ідол і мучитель”. Ідеї, проголошувані Миколою Костомаровим, суголосні із творами Тараса Шевченка. Це стосується поезій “Іржавець”, “Розрита могила”, антиімперської поеми-комедії “Сон”. За словами Івана Франка, ця поема – “се велике оскарження “темного царства” за всі теперішні й минувші кривди України”.
Мотиви загребущості, агресивного ставлення до України з боку Російської імперії, неготовність і небажання прийняти її вільною, розцінення її як загрози поваленню споконвічного деспотизму звучать сьогодні не менш гостро й злободенно. Сцени ненависницьких випадів щодо нашої держави, про які писав і томився в тюрмах Тарас Шевченко, вражають не лише українців, але й весь цивілізований світ. Тож творчість українського митця тим і є такою важливою для нас, що він, пишучи про минуле України, передрік нам наше майбутнє.
За матеріалами Михайла Кушлаби, викладача кафедри української мови, літератури та культури КПІ ім.І.Сікорского
ШЕВЧЕНКО-ХУДОЖНИК
Маленьким хлопчиком, крейдою чи вуглем, де тільки можна, виводив Тарас Григорович свої малюнки. З самого дитинства він виявляв непереможне бажання до малювання, яке врешті і привело його до Петербурзької академії мистецтва, де він став одним з найулюбленіших учнів Карла Брюллова, набув титул “вільного художника”, а згодом і академіка.
Малярство було справжнім покликанням Шевченка, яке не зміг придушити навіть видатний поетичний талант. Одні вважають, що великий український пророк народився маляром, а літературна слава згубила його; інші, навпаки, твердять, що в малярстві він був лише фотографом середовища, та що твори його пензля чи олівця цікаві тільки тому, що він великий поет. Одні докоряють йому за те, що малюнки його не відповідають поетичним ідеалам; інші, навпаки, бачать в цьому позитивний бік, запевняючи, що поетичні ідеали його шкодили малярській творчості.
Під час заслання 1847-1857-х років найбільшою мукою для Тараса Шевченка була заборона малювати. “Мені заборонили ще й малювати, відняли найблагороднішу частину життя мого, – писав він у щоденнику. – Дивитися і не сміти малювати – це така мука, яку зрозуміє тільки сущий художник”. Щоправда, попри нагляд та фізичне виснаження, Тарас Григорович провадив малярську діяльність і лише під час Каратауської експедиції влітку 1851-о року виконав близько ста малюнків аквареллю й олівцем. А, знайшовши коло форту добру глину й алебастр, Шевченко почав вправи в скульптурі.
Загалом, до нашого часу збереглося 835 творів в оригіналах і частково в гравюрах на металі й дереві, а також у копіях, що їх виконали художники ще за життя Тараса Григоровича. Уявлення про його мистецьку спадщину доповнюють відомості про понад 270 досі не знайдених робіт. Живописні й графічні твори за часом виконання датуються 1830–1861 роками й територіально пов’язані з Росією, Україною і Казахстаном. За жанрами це портрети, композиції на міфологічні, історичні та побутові теми, архітектурні пейзажі й краєвиди. Виконано їх у техніці олійного письма на полотні, а також аквареллю, сепією, тушшю, свинцевим олівцем та в техніці офорта на окремих аркушах білого, кольорового та тонованого паперу різних розмірів, а також у п’ятьох альбомах. З усіх творів лише незначна частина має авторські підписи, написи і ще менша — авторські дати.
Тарас Шевченко протягом життя намалював кілька десятків чи навіть сотень автопортретів, окреме місце серед яких посідають автошаржі, що є в альбомах 1839—1843 та 1846—1850, на берегах деяких рукописів поета. Вони свідчать про те, що почуття гумору не покидало Кобзаря навіть в найважчі хвилини.
https://kpi.ua/shevchenko-photo
