«Мозолевський Борис: поет, шукач скарбів і волі»

Опубліковано:

 У нас є поети-політики, поети-художники…

Поет-археолог наразі один – Борис Мозолевський.

Його вірші пахнуть космічно-степовим вітром, кураєм і полином.

Його поезія глибока, як небо України.

   Його доля унікальна..       

Ігор Павлюк

Борис Миколайович Мозолевський

(1936-1993)

Народився Борис Мозолевський 4 лютого 1936 р. у селянській родині на Миколаївщині. Діди й прадіди були розкуркулені. У війну батька забрали до Німеччини, де він і загинув. У сільській школі-семирічці Борис почав писати вірші. Поступив до військово-морського авіаційного училища в Єйську, навчався разом із майбутніми космонавтами СРСР Г. Шоніним і Г. Добровольським. Російською мовою віршував, по мішенях стріляв, долав науку … Училище не закінчив через хрущовську демобілізацію, пов’язану з радикальним скороченням радянської армії (1956). Після демобілізації переїхав до Києва, де дев’ять років працював заводським кочегаром. Кочегар-поет – дитя відлиги, «хрущовського реабілітансу»…Одночасно він здобував освіту на заочному відділенні історико-філософського факультету Київського університету. У цей час Борис Мозолевський відкрив у собі Україну, хоч знав ціну «українського» питання, але самоідентифікація відбулася – і до останку пише українською:

Ви кажете, що я не патріот, Плазуєте, безкрилі, як вужі.

Що зрадив мові я своїй і пісні? Ще й інших, бачте, ловите на слові!

Перевертні, месії горезвісні, Вже краще правду мовить на чужій,

Бодай би вже заціпило вам рот! Аніж брехати, як ви, на рідній мові.

У 1964 р. отримав диплом, влітку влаштувався на роботу в експедиції скіфологів Олексія Тереножкіна та Варвари Іллінської. Працював редактором у видавництві «Наукова думка», але «брежнєвський репресанс» повернув Мозолевського до кочегарки (стаж кочегара 10 років)… і подружилися двоє кочегарів: Василь Стус і Борис Мозолевський. А далі коло звузилося, відчувся подих холодильнику імені Берії:

Чи стане сил не стати на коліна,

Не впасти, не зламатись на вітрах?

Чи в Києві нову весну зустріну,

Чи, може, вже в Мордовських таборах?

В етюді «Шлях до себе» Борис Мозолевський пише: «І коли зашморг вже зовсім мав зійтися навколо моєї шиї, збагнув я, що врятувати мене може тільки відкриття світового значення. Так вимріяв і вистраждав я собі свою Товсту Могилу. Зухвальство моє було винагороджене царською пектораллю. Замість Мордви я потрапив до Інституту археології АН УРСР, до якого мене поспішили зарахувати заднім числом».

21 червня 1971 року, час – 14:30 – найважливіша дата у житті Бориса Мозолевського. Під час археологічних досліджень Товстої Могили зроблено найсенсаційнішу знахідку ХХ століття – багате скіфське поховання, серед скарбів якого була золота скіфська пектораль. Нагрудна прикраса скіфського царя IV ст. до н.е. 30,6 см у діаметрі, виконана із золота 958 проби, вага 1148 грамів. Її вартість обрахувати неможливо. Найбільше відкриття археології ХХ століття, «поема золотого сонячного сяйва», якому передували 35 років непростого життя непосидючого упертюха-мандрівника, поета, шукача пригод «на свою… голову». Вражає сміливість українців-упертюхів! Знаючи, що відкриття такого рівня осідають у музеях митрополії, Борис Мозолевський, надягнувши на шию вишукану прикрасу філігранної грецької роботи, чудо «мікромініатюрної» ювелірної техніки, 1150-грамовий шматок чистого золота, зверху – засмальцьовану стару тілогрійку, привіз її до Києва.

А що далі? Якщо злапають органи: пришиють крадіжку – і вишка, тому до гуртожитку краще не заходити. Загорнув Борис знахідку у газету, поклав до авоськи і пішов до Олеся Гончара; зрештою домігся свого… Кандидата на відправку до Мордовії прийняв перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест, у кабінеті були голова Інституту археології Федір Шевченко та президент АН УРСР Борис Патон. Наслідком плідної бесіди стало наступне: археолог, який жив у гуртожитку, отримав трикімнатну квартиру; зарплата у 98 крб. зросла до 200 крб. Окрім того, 500 крб. премії (кажуть, що її змусили віддати у фонд миру). Попри тиск Москви, скарб залишився у Києві (зберігається у Музеї історичних коштовностей України).

А за кордоном було видрукувано лист Мозолевського до Стуса:

Прости мене, Василику, мій брате,

За всі твої печалі і жалі,

Що ти один ламав холодні ґрати,

Коли я їв свій кусень у теплі.

Після розкопок Товстої Могили Борис Мозолевський став одним із найавторитетніших дослідників скіфських курганів. Він блискуче захистив кандидатську дисертацію; тема якої – скарби з Товстої Могили. Із 1986 року і до кінця життя Борис Мозолевський працював завідувачем відділу, потім – сектору скіфської археології Інституту археології НАНУ.

Гуртожитки, мінімальні зарплати, невлаштований експедиційний побут, постійні стреси не сприяли побудові родинного гнізда. Двічі Борис Мозолевський одружувався невдало. Тільки в останні дванадцять років доля звела його з вчителькою Вірою Данилівною, яка була його вірним другом і редактором. Їй він присвятив слова гіркої мудрості:

Жалкую я за іншими роками?

Образ Ваш по крихітці ліплю

І за усіх, кого любив руками,

Вас, може, першу серцем я люблю.

Але:
Як важко це – іти проти потоку!

Як гірко це – випереджати час!

Жорстока правда! Чорна і жорстока!

І йде вона не з вами – проти вас».

Він мріяв побачити Україну оновленою. Коли довідався, що прийнято Декларацію про незалежність, пофарбував свій вагончик у степу в блакитний і жовтий кольори, підняв над польовим станом археологів національний прапорець, нашвидкуруч зшитий із вигорілих футболок.

Борис Мозолевський не встиг захистити докторську; рак, операція, перебування у палаті на сімох часто без знеболювання. Українець, якому належить найбільше світове археологічне відкриття ХХ ст., поет, Б. Мозолевський помер 13 вересня 1993 р., але полишив по собі незабутній слід – свої наукові праці, відкриття, глибоку пророчу поезію й світлу пам’ять.

 Електронна бібліотека «Культура України»

Читайте онлайн спогади про Б. Мозолевського тут:

https://elib.nlu.org.ua/view.html?id=2050  Життя у сяйві пекторалі. Борис Мозолевський у спогадах.

Поетична та наукова спадщина Мозолевського

«ВСТАВАЙ, ПОЕЗІЄ МОЯ»

Найповніше видання поетичної спадщини Мозолевського – збірка 2007 року «Поезії», що вийшла у видавництві «Темпора». До першого її розділу включено вірші, в яких автор «розмовляє» з Україною, розмірковуючи над її долею. Це болісний роздум, оскільки осердям його є тема яничарства, а також виборювання ліричним героєм природного права на патріотичні почування на українськість. Утім, із такою самою прямотою Борис Мозолевський говорить і про вади національної вдачі, передусім про дивовижну здатність до гризні й «стинання оселедців» один одному заради булави; про байдужість до рідної мови і продажну вислужливість перед ворогом («Смерть Івана Сірка»). Інколи настрої поета стають похмурими, адже йдеться про драму зникання українського в Україні.

Ще одна група віршів – політична лірика Бориса Мозолевського. Найсильнішими подразниками, що спонукали його до публіцистичного прямомовлення, були передусім національне безпам’ятство, «приспаність» волі, а також гримаси «розвинутого соціалізму»: лицемірство, демагогія, зневага до людського життя й до елементарних свобод. Деякі з творів безпрецедентні за різкістю політичних інвектив, адресованих не тільки вождям, а й «середньому» партійному класу («На вулкані»). І навряд чи писалися вони навздогін подіям. Судячи з напружено-відчайдушних інтонацій, поет перебував у епіцентрі смертельного ризику, проте відкладати правду до кращих часів було не в його характері. Мозолевський – це максималізм, «вимучлива» совість, що постійно підштовхує до рішучих вчинків, «донкіхотська» відкритість…

Численні вірші є провідниками у світ Скіфії. Публіцистичне начало ніколи не було чужим Борисові Мозолевському; дає воно про себе знати і в його «археологічних» віршах. Суміш епох на великій історичній вертикалі автор сприймає як цілісний, із несподіваними причинно-наслідковими зв’язками процес. «Від Палових побоїщ до ҐУЛАҐу» – в цього поета можлива й така асоціація… Зі своєї історичної часової ніші скіфи Бориса Мозолевського мовби переселяються в усечасся. В одному з текстів («Голос із Товстої Могили») Скіфію названо «рідною землею». Герри (нинішня Нікопольщина) вписуються в історичну пам’ять і в долю степу як фрагмент великого життєтривання предків. Ефект повсякчасності, неосяжного історичного простору залишає і монолог у блискучому вірші «Герри» – поетичній класиці Бориса Мозолевського. «Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах, // І стугонять століття по мені…» – ці рядки належать до найбільш упізнаваних у доробку поета.

Значну частину творчої спадщини Мозолевського становлять його «мемуарні» поезії, навіяні спогадами про дитинство, низка чудесних віршів, адресованих дітям, а також інтимна лірика, зібрана в розділі «Любов моя, терпка моя відрадо». Атмосферу в них визначають чистота і святість, зокрема й тоді, коли домінує еротичний мотив. Характерна інтонація таких віршів – елегійність, джерелом якої є «двоєдиність муки й щастя». У них поетизуються мить щастя, спонтанний вибух почуттів, святково-романтичне вбрання природи (найчастіше любого поетові степу).

Поезія Мозолевського дихає справжністю. У ній відбилася болісна робота душі людини, для якої ідеальне не було абстракцією: вона вірила, що зробити цей світ хоч трохи кращим бажано й можливо. https://tyzhden.ua/History/46169

Доля поета й археолога Бориса Мозолевського (1936–1993) складалася так химерно, що пояснити її можна хіба залізною силою провидіння

Уявіть собі: юнак із причорноморського села на Миколаївщині вирішує стати льотчиком, вступає до спецшколи Військово-Повітряних сил в Одесі, потім навчається в Єйському вищому військово-авіаційному училищі – й раптом усе котиться шкереберть. У зв’язку зі скороченням у Радянській армії йому, 20-річному мрійникові, який до всього не відзначався міцним здоров’ям, довелося починати життя спочатку. Тільки як?

КОЧЕГАРКА І СКІФИ

Дев’ять років (1956–1965) Борис провів у кочегарці. Часи були хрущовські й ранні брежнєвські. На очах покоління Мозолевського («дітей ХХ з’їзду», як його згодом назвуть) відбувалися повалення ідолів і болісне осмислення трагедії, що трапилася з країною за Сталіна. Молодий чоловік шукав відповіді на складні питання, тим паче що обставини цьому сприяли. Часу для усамітнених роздумів у кочегарці вистачало. Прагнення пізнати сенс буття привело його на заочне відділення історико-філософського факультету Київського університету.

1964 року він отримав університетський диплом. Коли наставало літо, влаштовувався на роботу в археологічних експедиціях відомих скіфологів Олексія Тереножкіна та Варвари Іллінської. Якийсь час працював редактором у видавництві «Наукова думка», але 1968-го за вказівкою з КДБ був звільнений і знову повернувся до кочегарки… Під ковпак спецслужб потрапив через свої вірші, з якими виступав перед різними аудиторіями: у деяких із них виразно звучав сумнів щодо комуністичної доктрини (як-ось у цих, «під Маяковського» писаних, рядках: «Фридрих Энгельс! Какими тропами / Поднимались мы к безднам, срываясь вниз, / Чтоб однажды открылось, что был утопией / Марксом выстраданный коммунизм…»).

«Він у всьому полемічний, він «тремтить» над чистотою своєї правди», – так відгукнувся Іван Дзюба про ранню поезію Бориса Мозолевського з її «грозовим романтизмом». Три перші збірки – «Начало марта» (1963), «Шиповник» (1967), «Зарево» (1971) – цілком складалися з російськомовних віршів. «Мовний переворот» у свідомості, а отже, й у творчості поета стався наприкінці 1960-х: він відкрив у собі Україну. Відтоді болюче «українське питання» не давало митцеві спокою, що виразно засвідчує його поезія.

На рубежі 1960–1970-х він балансував між волею і неволею – з кочегарки можна було легко потрапити не в чергову наукову експедицію, а в брежнєвські табори. В етюді «Шлях до себе» Борис Мозолевський згодом напише: «І коли зашморг вже зовсім мав зійтися навколо моєї шиї, збагнув я, що врятувати мене може тільки відкриття світового значення. Так вимріяв і вистраждав я собі свою Товсту Могилу. Зухвальство моє було винагороджене царською пектораллю. Замість Мордви я потрапив до Інституту археології АН УРСР, до якого мене поспішили зарахувати заднім числом». Фрагменти з:  https://tyzhden.ua/History/46169