ВІТАЛІЙ РУСАНІВСЬКИЙ До 90-річчя від дня народження

Опубліковано: by

РУСАНІВСЬКИЙ Віталій Макарович (25.06.1931 – 29.01.2007) – мовознавець-україніст і славіст, організатор науки. Дійсний член АН УРСР (1982; із 1991 – АН України, з 1994 – НАН України). Д-р філол. н. (1970), професор (1977). Н. в м. Харків. 1954 закінчив Київ. ун-т, 1957 – аспірантуру на кафедрі укр. мови Київ. ун-ту (наук. керівник – П.Тимошенко). 1957-2007 працював в Ін-ті мовознавства ім. О.Потебні АН УРСР/НАН України молодшим (1957-61), старшим наук. співробітником (1961- 64), 1964-81 – заст. директора, 1981-96 – директором, 1996-2007 – радником дирекції цього ін-ту; 1978-93 – академік-секретар відділення літератури, мови і мистецтвознавства АН УРСР/ України, 1982—87 — голова К-ту наук. термінології АН УРСР, 1982-2005 – голова Укр. к-ту славістів; сприяв створенню Міжнародної асоціації україністів (МАУ) та проведенню 1-го (установчого) конгресу МАУ (1990), президент МАУ (1989-90).

На формування філологічних зацікавлень Русанівського вплинули родина (батько – відомий у 1930-х рр. літературознавець М. Русанівський, якого було репресовано, і мати – шевченкознавець-музейник Л. Середа) та мовознавці Київського університетуту.

Як україніст Русанівський досліджував проблеми граматики, історії  української мови, теорії мовознавства, термінознавства, кодифікації літературного стандарту й правопису, лексикографії, стилістики (особливо – мови Т. Шевченка), міжслов’янських мовних і культурних взаємин; підготував до друку й опублікував низку пам’яток української мови; створив посібники для середньої школи та історії української культури; автор популярних мовознавчих видань про українську мову, її історію та сучасне функціонування; як славіст зосереджував увагу на проблемах полоністики, богемістики, міжслов’янських мовних впливів, організаційно сприяв розвиткові славістики в Україні.

У галузі граматики літературної мови докладно вивчав категорії дієслова, підготував розділ про цю частину мови для академічного видання “Сучасна українська літературна мова” (у 5-ти кн.; керував підготовкою тому “Морфологія” цієї фундаментальної праці) та окрему монографію “Структура українського дієслова” (1971); досліджував взаємодію різних структурних рівнів мови, співвідношення лексичного і граматичного значень у мові. Ініціював і взяв участь у створенні курсу укранської граматики для російськомовних читачів, що сприяло розширенню кола користувачів українською мовою та її дослідників.

Вивчення сучасного стану української мови Русанівський поєднував із з’ясуванням її історії: досліджував різночасові зміни формальної структури (у межах академічного проекту “Історія української мови” у 4-х кн.), складні питання українського глотогенезу, джерел формування і розвитку рис української мови, співвідношення і взаємодії на різних часових зрізах у мовному просторі України генетично питомих (давньоруської/староукраїнської) і привнесених (старослов’янської, польської, латинської та ін.) мов; відстоював пріоритетність питомих джерел у розвитку української мови. Багаторічні спостереження над формуванням і динамікою в часі української писемної/літературної мови виклав у посібнику з історії української літературної мови для університетів. Важливого значення надавав дослідженню історії української мови у зв’язках з іншими слов’янськими мовами, насамперед польською, чеською, церковнослов’янською, російською, що відбито в низці фундаментальних студій. У розвиткові українського мовознавчого джерелознавства помітну роль відіграли підготовлені Русанівським (у співавторстві) “Правила видання пам’яток української мови” (1961), якими тривалий час користувалися видавці та коментатори давніх текстів; підготував до друку українські грамоти 15 ст. та взяв участь у підготовці до видання збірки актових документів з Волині і Наддніпрянщини 17 ст.; надавав великої ваги введенню в науковий обіг українських писемних пам’яток із зарубіжних архівних зібрань.

Вивчав суспільні функції української мови, вплив мови на науковий прогрес та розвиток культури; з’ясовував роль мови у дидактиці й виховному процесі.

Розробляв проблеми лексикографії, зокрема засади створення російсько-українського словника наукової термінології, орфоепічного словника української мови; співредактор 7-го тому “Словника української мови” (т. 1-11, 1970-80; Державна премія СРСР, 1983); взяв участь у підготовці “Чесько-українського словника” (т. 1-2, 1988-89); запропонував низку теоретичних засад нового великого тлумачного словника української літературної мови та ін.

Упродовж тривалого часу вивчав теоретичні й вирішував практичні питання кодифікації українського літературного стандарту, удосконалення правописних норм літературної мови в 2-й пол. 20 ст.: брав участь у підготовці різних редакцій “Українського правопису” (1960, 1990, 1993) та “Орфографічного словника української мови” (1975, 1994, 1999); у низці довідників популяризував інновації українського правопису. Обстоював тяглість правописної традиції, інколи – переоцінював її роль, що суперечило реальним змінам у мовній практиці, викликало дискусії. Через численні дидактичні та популярні видання впливав на поширення знань про українську мову.

Вивчення функціонально-стильової диференціації літературної мови зосередив на теоретичних питаннях стилю, взаємодії та наявності змінних і сталих рис стилів; досліджував мовну якість шкільних підручників і словників, творів для дітей. Спостереженнями охопив мовотворчість багатьох сучасних авторів (В. Винниченко, М. Бажан, І. Драч, Ю. Мушкетик); багато спеціальних праць присвятив Т. Шевченку, зокрема, витокам формування його мовного стилю та тропеїчної системи, особливостям мови епістолярію (листування, щоденники) в їхніх зв’язках із художніми творами. Місце Т. Шевченка в історії української мови традиційно визначав як ключове у творенні нової літературної мови та усталенні її загальноукраїнських норм; тісно пов’язував формування нової української літературної мови та особливості її розвитку зі зміною культури, естетичних течій в українській літературі й мистецтві, з утвердженням реалізму з його невід’ємною увагою до народних основ (народнорозмовне джерело у формуванні мови творів Т. Шевченка вважав визначальним на тлі народнопоетичного, церковнослов’янського та іншомовного складників). Поглибив погляди дослідників мови Т. Шевченка (О. Синявського, Л. Булаховського, М. Жовтобрюха, П. Тимошенка) щодо тісного зв’язку його мови з мовленням південної Київщини.

Як дослідник і організатор науки Віталій Русанівський сприяв збереженню і розвитку славістичних традицій в Україні: досліджував південно- і західнослов’янські мови, насамперед у зіставленні і зв’язках з українською мовою та як окремий об’єкт студій (зокрема, роль польської ділової мови 16-17 ст. у пізнанні її взаємин з українською мовою; місце лексики чеського походження в староукраїнському перекладі Вісліцького і Краківсько-Вартського статутів та ін.); аналізував стан українського мовознавства в західних і південних слов’ян.

Лауреат Державної премії СРСР (1983).

Помер у м. Київ.

Праці:

  1. «Довідник з української орфографії і пунктуації» (1964, у співавт.).
  2. «Українські грамоти XV ст.» (1965, підготовка до друку, упорядкування, коментарі).
  3. «Порівняльно-типологічна характеристика дієслівного стану в сучасних слов’янських мовах» (1968).
  4. «Сучасна українська літературна мова: Морфологія» (1969, у співавт.).
  5. «Структура українського дієслова» (1971).
  6. «Філософські питання мовознавства» (1972, у співавт.).
  7. «Довідник з українського правопису» (1973, 1984, 1986, у співавт.).
  8. «Дієслово – рух, дія, образ» (1977).
  9. «Мова і час» (1977, у співавт.).
  10. «Життя слова» (1978, у співавт.).
  11. «Історія української мови» (кн. 1-4, 1978-83, у співавт.).
  12. «Науково-технічний прогрес і мова» (1978, у співавт.).
  13. «Українська мова: Посібник для середньої школи» (вид. 1-6, 1978-92, у співавт.)
  14. «Мова і процеси суспільного розвитку» (1980, у співавт.)
  15. «Складні питання сучасного українського правопису» (1980, у співавт.).
  16. «Розквітай же, слово» (1983, у співавт.).
  17. «Семантико-синтаксична структура речення» (1983, у співавт.).
  18. «Джерела розвитку східнослов’янських літературних мов» (1985).
  19. «Мова і культура» (1986, у співавт.).
  20. «Украинская грамматика» (1986, у співавт.).
  21. «Структура лексичної і граматичної семантики» (1988).
  22. «Українсько-болгарські культурні взаємини ХХ ст.» (1988, у співавт.).
  23. «Жанри і стилі в історії української літературної мови» (1989, у співавт.).
  24. «Граматика чеської мови» (1992, у співавт.).
  25. «Російсько-український словник наукової термінології» (кн. 1-3, 1994-98, у співавт.).
  26. «Зіставне дослідження української, чеської та російської мов» (1997, у співавт.).
  27. «Історія української літературної мови» (2001; 2-ге вид. – 2002).
  28. «Орфоепічний словник української мови» (т. 1-2, 2001-03, у співавт.).
  29. «У слові – вічність (мова творів Т.Г. Шевченка)» (2002).

Література:

  1. Віталій Макарович Русанівський: Біобібліографія до 75-річчя. К., 2006.

Життя у слові: Збірник наукових праць на пошану академіка Віталія Макаровича Русанівського (1931—2007). К., 2011.