РІВНЕНСЬКА МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІЛесь Мартович (Олекса Семенович Мартович) – невмирущий талант українського слова
(12 лютого 1871 р. – 11 січня 1916 р.)
Лесь Мартович народився на Івано-Франківщині 12 лютого 1871 р. З 1882 по 1890 р. вчився у коломийській гімназії, де познайомився із Василем Стефаником. Разом вони вступили у таємний гурток, за що тяжко поплатились, оскільки їх виключили з гімназії. Разом із В.Стефаником вони організовували читальні, виступали на селянських зборах, розповсюджували літературу, намагаючись якось розворушити селянство, втягти його в суспільне життя, зробити активною, діючою силою в громадському житті. Паростки своєї праці вони побачили, коли серед селян з’явилися оратори, промовці, які популярно і переконливо вводили у всенародний обіг радикальні гасла: загальне голосування, свободу друку, податкові та аграрні реформи тощо.
Останні два роки Лесь Мартович вчився у Дрогобицькій гімназії. Ще у коломийській гімназії почав писати поезії, а пізніше оповідання – всі витримані в гумористичному тоні. Сюжети для своїх поезій брав з давньоруських пам’яток. Опрацьовував також мотиви народних казок та анекдотів, біблійні легенди тощо. Закінчивши гімназію, він записався на юридичний факультет Чернівецького університету, пізніше перевівся до Віденського і лише в 1909 році здобув вищу освіту у Львові, а за два роки до смерті одержав науковий ступінь доктора права. Навчаючись і водночас працюючи, Л.Мартович марнував свій талант в адвокатських канцеляріях. Злигодні першої світової війни остаточно підірвали слабке здоров’я письменника. 11 січня 1916 року на сорок п’ятому році життя Мартович помер.
У 1889 році на роздобуті В.Стефаником гроші Мартович видав у Чернівцях окремою книжкою сатиричне оповідання“Нечитальник”, через два роки на сторінках журналу “Народ” дебютував твором “Лумера”. Один із кращих творів Мартовича – “Мужицька смерть” – І.Франко опублікував у 1898 році. З цього часу Л.Мартович утверджується як письменник, талановитий гуморист і сатирик.
В українську літературу Л.Мартович увійшов збірками прози “Нечитальник” (1900), “Хитрий Панько і інші оповідання” (1903), “Стрибожий дарунок та інші оповідання” (1905) і повістю “Забобон”, яку В.Гнатюк видав уже після смерті письменника (1917).
Основною темою творів Л.Мартовича є нужденне життя трудового українського селянства Галичини в умовах його соціального й національного поневолення, викриття антинародного політичного устрою Австро-Угорщини, панівних верств та їх прислужників.
“Покутська трійця” – Лесь Мартович, Василь Стефаник, Марко Черемшина
Зробити з селян „народ” (в Стефаник) – силу свідому, соціально активну, здатну перебудувати світ на нових началах – мета, якій присвятив своє життя і творчість Л.Мартович. Всіма доступними способами він допомагав селянам позбутися таких негативних рис, як інертність, егоїзм, індивідуалізм, пасивність. В оповіданнях Л.Мартовича відтворено поступове усвідомлення селянами свого підневільного становища, намагання протистояти несправедливості й кривді, боротися за свої права, визволитися з соціального ярма (“Лумера“,1891, “Винайдений рукопис про руський край“,1897). Великою мірою завдяки Л.Мартовичу українська література в основній своїй масі відходить від змалювання селянина як безголосого страдника, від ідилічного зображення чеснот мужика. Концепція людини в ці роки включає в себе розуміння складної взаємодії світла і тіней. Поступово утверджується підхід до змалювання життя в усіх його складнощах і суперечностях. Почався рух проти “ідолопоклоніння“ перед народом.
З самого початку літературної діяльності Л.Мартович рівнявся на І.Франка і М.Павлика. У них він бачив зразок письменника – суспільного діяча, трибуна, який активно втручається в життя, порушуючи у своїх творах важливі актуальні проблеми. Таким трибуном, діючим в ім’я інтересів народу, мусить бути письменник-сатирик, бо сатира спроможна дати широко правдиву, синтетично цільну картину різних галузей життєдіяльності суспільства. Своєю суттю і призначенням вона покликана показувати боротьбу суперечностей у гранично загостреній формі. Своє завдання Л.Мартович бачив у загостренні уваги сучасників на таких тріщинах дійсності, які заважають людям жити, гальмують рух суспільства до поступу. Засобами сатири веде письменник боротьбу за народне пробудження, утвердження людської гідності в усіх сферах життя, насамперед в соціальній та політичній. Сцени з життя галицьких селян Л.Мартович подає, як правило, в добродушних гумористичних тонах, іронізуючи над психологією та побутом відсталої частини селянства. Представників панівних верств: різних урядовців, крамарів, попів, усіх тих, хто нажився на горі трудового люду – нещадно картає, вдаючись до їдкої іронії, сарказму.
Образи ранніх творів нечитальника, Кабановича (“Лумера“), Івана Рила, паннусів, поппусів, муссікусів (“Винайдений рукопис про руський край) – це не довільні псевдоніми і алегорії, а створені з глибоким знанням дійсності, художньою винахідливістю і блискучою дотепністю побутові образи політичних порядків. За цими образами стоять конкретні явища політичного життя тої епохи – повне політичне безправство, щохвилинна небезпека бути запідозреним в “неблагодійності“ і опинитися трагічною особою в комічній ситуації, випробувати на собі ті чи інші адміністративні репресії (податки, штрафи, дармова праця, фізичні розправи при голосуванні, арешти тощо), нарешті, постійно тремтіти в чеканні тих чи інших “несподіванок“ – довільних урядових розпоряджень і дій.
Л.Мартович володів багатим арсеналом засобів: використання промовистих прізвищ, що вказували на домінантну рису характеристики персонажа (Кабанович, Деришкірський, Книш, Рило, Тупі Голови та ін.); піднесено-величавого тону для нісенітниці; серйозність для буденщини; цілком спокійний, урівноважений тон – для ренегатства, невігластва, “політичного циганства“, завжди досягаючи комічного ефекту чи сатиричного викриття, засудження зображеного.
Оповідання „Нечитальник” (1889). Розповідь розгортається від імені героя із запамороченою горілкою психікою. Весь твір – це монолог мужика, який розповідає про все, що спаде на п’яну голову. Мова його незв’язна, дуже перенасичена словами-паразитами. Письменник показав вміння вести розповідь в гумористичному плані, характеризувати героя за допомогою його мови, виявив добрі знання розмовно-народної лексики, покутської говірки, її морфологічних та фонетичних особливостей. В оповіданні автор, скориставшись своєрідним художнім засобом, відобразив деякі істотні риси в житті тогочасного покутського селянства, що шукало нових шляхів до поліпшення своєї тяжкої долі. У 70-80-х роках у галицькому селі народжувався читально-просвітній рух, що ставив за мету поліпшення життєвих умов селянства за допомогою освіти. У своєму першому творі Мартович створив класичний образ затурканого, соціально й національно несвідомого селянина-нечитальника, якого треба було навертати на шлях активної громадської й суспільної діяльності, боротьби за свої права. Мартовичів нечитальник – типовий образ з середовища знедоленої, приниженої, темної частини селянства, яка застарілих поглядів і уявлень трималася за відживаючі традиції. Засобом комічної деформації слова (вживання в устах нечитальника слів “казета“ замість “газета“, “кандибат“ замість “кандидат“ і т.д.), нагромадження означень, алогізмів, сатирично забарвленої лексики автор розвінчує невігластво персонажа. Комізм досягається переміщенням дійсності до неймовірного за допомогою мовностилістичного засобу перекручення назв. Впадає в око надмірне захоплення письменника безжурним сміхом над темним “нечитальником“ – селянином, що помітно затушковує навіть ті незначні проблеми тяжкої дійсності селянського життя, які прохоплюються в безладній балаканині п’яного. Вже у цьому творі покутянина відчутна різниця в „прийомах” відтворення середовища та соціальної насиченості його гумору. Характерною рисою гумору Л.Мартовича є певна прихованість суб’єктивної сторони. Він не бере слова для того, щоб в авторській репліці дати оцінку подій, виявити їх загальне значення, показати своє світовідчуття.
с. Торговиця, що на Івано-Франківщині, музей Леся Мартовича