Тарас Шевченко: живий свідок і наш сучасник

Опубліковано:

На початку весни ми вшановуємо Великого Кобзаря, світоча українського народу Тараса Шевченка. 9 березня минає 203-я річниця від його дня народження, а 10 березня – 156-і роковини від його смерті смерті. 
Ці дві дати – світла і трагічна – в уяві кожного справжнього українця вплітаються у вінок щирої синівської любові до нашого духовного батька, який поклав власне життя на вівтар служіння своєму народові, його захисту і возвеличення. Глибинним змістом сповнене знамените кредо поета, котре і нині не втрачає своєї актуальності:
Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
Тарас Шевченко став знаковою особистістю не лише української, а й світової літератури, здобувши право на безсмертя. Саме тому навіть через віки не міліє, а прибуває джерело людської шани та поваги до нього.
В особі Великого Кобзаря маємо не просто геніального поета, а незрівнянно більше – Пророка і Месію. Слово поета не втрачало своєї актуальності ні в чорні роки царизму, ні за часів культу особи та застою. Злободенно звучать пекучі Шевченкові вірші і нині. Тарас, мов живий свідок і наш сучасник, вчить, дорікає, попереджує, кличе…
То ж щодня і щомиті своїм життям, своїми думками і діями рівняймось на Його життя.
Олександр Мазур,
заступник директора з навчально-методичної роботи

Ярина ДЕЙНЕКА
А хлоп’я хотіло читати

Десь на вигоні бавляться діти –
Очікують Спаса.
Бідна мати не знає, де діти 
Малого Тараса.
Білочубе хлоп’я хоче вчитися,
Хоче читати.
Бідна мати не може дивитися
І не ридати.
У сорочці подертій сховався між трав
І читає.
Бідна мати блукає селом 
І Тараса шукає…
Він вже виліз із трав
І подався далеко-далеко.
Звідки весну щасливу на крилах
Приносять лелеки,
Де тримають стовпи височенні
Блакить неозору,
На яких і здіймається сонце,
І виблискують зорі.
Вже та ненька не знає: 
Жива ще нещасна дитина?
І вплелася у довгу косу 
Сива знов волосина.
А Тарас повернувся щасливий,
Як досі ніколи.
І знов каже батькам: “Мамо…
Тату… Я хочу до школи…”
І не знала ні сивая мати,
Ні змучений батько,
Що ростили не просто Тараса,
Малого безштанька,
Що з жіночого лона з’явився
Кобзар наш безсмертний – 
Загартований горем, полоном,
Незламний і впертий!
І не знала старенькая, сива,
Натруджена мати, 
Що не просто Тараса
Дано своїм сином назвати,
А Пророка Вкраїни, якому 
Не вмерти ніколи!
… А хлоп’я все хотіло читати,
Хотіло до школи.

(З альманаху ”Даруй словам святую силу”. – Рівне, РМАНУМ, 2014)