Тарас Шевченко: живий свідок і наш сучасник Опубліковано: 09.03.201726.05.2018 by adminhq На початку весни ми вшановуємо Великого Кобзаря, світоча українського народу Тараса Шевченка. 9 березня минає 203-я річниця від його дня народження, а 10 березня – 156-і роковини від його смерті смерті. Ці дві дати – світла і трагічна – в уяві кожного справжнього українця вплітаються у вінок щирої синівської любові до нашого духовного батька, який поклав власне життя на вівтар служіння своєму народові, його захисту і возвеличення. Глибинним змістом сповнене знамените кредо поета, котре і нині не втрачає своєї актуальності: Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово. Тарас Шевченко став знаковою особистістю не лише української, а й світової літератури, здобувши право на безсмертя. Саме тому навіть через віки не міліє, а прибуває джерело людської шани та поваги до нього. В особі Великого Кобзаря маємо не просто геніального поета, а незрівнянно більше – Пророка і Месію. Слово поета не втрачало своєї актуальності ні в чорні роки царизму, ні за часів культу особи та застою. Злободенно звучать пекучі Шевченкові вірші і нині. Тарас, мов живий свідок і наш сучасник, вчить, дорікає, попереджує, кличе… То ж щодня і щомиті своїм життям, своїми думками і діями рівняймось на Його життя. Олександр Мазур, заступник директора з навчально-методичної роботи Ярина ДЕЙНЕКА А хлоп’я хотіло читати Десь на вигоні бавляться діти – Очікують Спаса. Бідна мати не знає, де діти Малого Тараса. Білочубе хлоп’я хоче вчитися, Хоче читати. Бідна мати не може дивитися І не ридати. У сорочці подертій сховався між трав І читає. Бідна мати блукає селом І Тараса шукає… Він вже виліз із трав І подався далеко-далеко. Звідки весну щасливу на крилах Приносять лелеки, Де тримають стовпи височенні Блакить неозору, На яких і здіймається сонце, І виблискують зорі. Вже та ненька не знає: Жива ще нещасна дитина? І вплелася у довгу косу Сива знов волосина. А Тарас повернувся щасливий, Як досі ніколи. І знов каже батькам: “Мамо… Тату… Я хочу до школи…” І не знала ні сивая мати, Ні змучений батько, Що ростили не просто Тараса, Малого безштанька, Що з жіночого лона з’явився Кобзар наш безсмертний – Загартований горем, полоном, Незламний і впертий! І не знала старенькая, сива, Натруджена мати, Що не просто Тараса Дано своїм сином назвати, А Пророка Вкраїни, якому Не вмерти ніколи! … А хлоп’я все хотіло читати, Хотіло до школи. (З альманаху ”Даруй словам святую силу”. – Рівне, РМАНУМ, 2014)