МЕЖІ І БЕЗМЕЖЖЯ БОРИСА ХАРЧУКА

Опубліковано: by

(До 90-річчя від дня народження)

(1931-1988)

Борис Харчук народився 13 вересня 1931р. в с. Лози на Тернопільщині. Закінчив Полтавський педагогічний інститут (1954) та Вищі літературні курси в Москві. Працював журналістом. І писав. Писав, як веліло серце, як зобов’язувала совість перед тою землею, що його пустила у широкий світ. Тому він ніколи не соромився своїх найперших книжок, не переписував їх. А за три десятиліття многотрудної праці на полицю стала бібліотека томів з його іменем: романів “Волинь” (у чотирьох томах, 1959-1965), “Майдан” (1970), “Хліб насущний” (1976), “Кревняки” (1984), повістей і оповідань “Йосип з гроша здачі” (1957), “З роздоріжжя” (1958), “Станція “Настуся” (1965), “Закам’янілий вогонь” (1966), “Зазимки і весни” (1967), “Неслава” (1968), “Горохове чудо” (1969), “Помста” (1970), “Материнська любов” (1972), “Школа” (1979), “Невловиме літо” (1981), “Облава” (1981), “Подорож до зубра” (1986). А ще твори, котрі не могли з’явитися за життя автора і лише тепер приходять до нас: роман “Межі і безмежжя” (написаний 1966p.), повісті “Українські ночі” (1985) та “Мертвий час” (1987), начерки роману “Плач ненародженої душі” (80-ті роки), оповідання й новели.

Для Бориса Харчука література ніколи не була цінністю самодостатньою – виділяв лише ту, яка допомагає людині залишатися людиною, а народу – народом. Не визнавав ні детективної белетристики, ні поезії задля поезії – справжньою вважав лише літературу, яка виправдовує своє існування у контексті історичної долі народу, а що народ наш заслуговує долі кращої, то й література бачилася йому передовсім як сила історієтворна і націєтворна. Література, на його думку, творить народ. У цій свідомій заангажованості виявляється традиціоналізм Б. Харчука.

Одначе висновок щодо традиціоналізму важко потвердити творчістю письменника, якщо, ясна річ, розглядати її як щось цілісне, а не обмежуватися одним чи кількома творами, взятими “задля прикладу”. Бо літературний доробок прозаїка не просто великий за обсягом – він ще й навдивовижу розмаїтий, його не зведеш до вичерпної “спільно-знаменникової” характеристики.

Так, Борис Харчук – це густонаселені романи “Волинь”, “Майдан”, “Кревняки”, за якими легко вгадується потужна традиція класичної прози другої половини XIX ст. з її епічним диханням, психологічно місткими діалогами й демонстративною відстороненістю автора, який “не втручається”, не видає своєї присутності ремарками, коментарями, прямим – через голови героїв – звертанням до читача. Це повість “Палата”, що її (як і деякі інші його твори про матір, новели різних літ про “хату”) можна б назвати “довженківською”. Це численні оповідання й повісті про дітей, герої яких своїми “дорослими” судженнями так часто нагадують усезнаючого, всевидящего, а тому й не по літах сумного Сина Божого на материних руках, якого багатовікова іконописна традиція велить малювати з обличчям майже дорослої людини. Це “стефаниківська” коротка фраза, в якій не опис, а дія, коли така ж наступна фраза незрідка виокремлюється в новий абзац, бо звичайне дієслово означає навіть не конкретну дію, не порух, скажімо, руки, а цілий акт, невидиме дійство, яке звершилося у душі героя. Це “винниченківське” прагнення змалювати людський натовп, охоплений єдиним пориванням, не масою, в якій годі розрізнити окремі обличчя, а спільністю особистостей, де в кожної своя доля в житті, своя мовна партія у гомінкому багатоголоссі. Цей ряд, який мав би потвердити традиційність Харчукової прози, означити її джерелами великих попередників, можна продовжувати…

Але до якої традиційної лінії зарахувати “Подорож до зубра”? Жанрове визначення — “дорожні нотатки” – тут таке ж оманливе й довільне, як і в повісті “Світова верба”, що названа автором “безсирітською казкою”, а оповідь ведеться у незвичній для Харчука манері — від першої особи, до того ж створюється переконлива ілюзія повної ідентичності ліричного “я” і самого письменника. А лаконічні — на одну-дві сторінки – “Босі слова”, сюжетні мікроновели, в яких на локальному матеріалі здійснено прорив до розуміння глибинних, ретельно заретушованих і міфологізованих офіціозною демагогією суспільних процесів. А історична повість-легенда “Ой Морозе-Морозенку”, чи саркастична повістина “Profundis”, в якій прозірливо передбачено кон’юнктурну “перебудову” деяких літературних метрів? Назвати твори лише винятками у “загалом традиційній” прозі Бориса Харчука означало б заперечити посутнє й серцевинне в ній, звузити створений письменником світ, так і не наблизившись до розуміння тієї справжньої великої традиції, на грунті якої зросла його проза.

Людина – народ – людство. У цьому ряду є ще одна ланка – рід.                 І Борис Харчук зосереджував на ній увагу щонайпильнішу. Турії                           у “Кревняках”, Гнатюки в епопеї “Волинь”, Швайки в повісті “У дорозі”, Волянюки в романі “Майдан” – це не просто сім’я, а саме рід, чиє коріння губиться в товщі століть, а стовбур зазнав деформацій, неминучих при історичних катаклізмах і зміні епох. Тут неминучі питання з розряду вічних: що є людина? Що є світ? Звідки прийшли ми і куди йдемо? Колись між цими питаннями й людиною запобіжно, охоронно стояв рід. “Так на роду написано” — адже це не лише про фаталістичну визначеність долі, а й про нерозривний зв’язок особистого з родовим. Людина була обмежена в своїй свободі родовими зв’язками, але почасти й захищена ними.

Тема роду, його занепаду й руйнації пронизує всю творчість Бориса Харчука. З’являється вона і в одній із останніх повістей – “Онук”. З’являється з народженням онука, який прийшов у світ проти волі матері-студентки. Ситуація не нова, про неї неодноразово читали в художній літературі, але письменник мужньо сказав про те, що метастази бездуховності уразили й старше покоління – бабусю, саме ті клітини, які завше були біологічною та моральною основою народного буття, гарантували природний зв’язок поколінь. У цьому зв’язку пригадуються Катерина з роману “Кревняки”, батьки головної героїні з повісті “Панкрац і Юдка”, які воліють не усвідомлювати, що, по суті, підштовхують свою доньку до морального самогубства. “Князь” Біловезької Пущі (“Подорож до зубра”) залишився диким, попри всі спроби приручити, зломивши його природу. Він пережив кілька імперій і королівств, чиї вінценосці знищували зубрів без ліку. Дерево також не може вбити себе. Людина може. Її самогубство починається з заперечення родової пам’яті й моралі.

У Бориса Харчука звичайнісінька коса, яку о ранковій порі клепле дядько Захар (оповідання “Косарі”), це все-таки коса з історії. З вічності, яка минає, переходячи в минуле. Тому дуже цікавим є припущення Михайла Слабошпицького, якому здалося, що Харчук – прихований патетик, а тому, боячись патетики, як вогню, намагається писати скупими, заземленими, буденними словами, без ніяких “метафоричних хуртовин”, без жодних “стилістичних інкрустацій” – “на грані протоколу”. Але й непомітне переведення звичайного, “побутового” слова в інший контекст, “високий”, де за ним відкривається буттєве, – це теж Харчукове.

Б. Харчук належить до письменників, що довіряють читачеві, покладаються на його здатність домалювати й домислити, а тому й уникав нудного розжовування та надокучливих авторських коментарів. При цьому, одначе, не вдавався до езопівської мови – з її натяками, багатозначними образами та свідомо “затемненими”, тобто закодованими й зашифрованими думками.

Він писав переважно про тих, кому не до книжок: день у день при землі, у виснажливій роботі. Мав свого читача – усіх тих, кому боліло те, що боліло і йому, вірячи в силу слова, своєчасно мовленого й своєчасно почутого.

Помер Борис Харчук 16 січня 1988 року у Ризі, Латвія.

Твори Бориса Харчука:

Казка про сопілку

Борис Харчук

Десь-не-десь (той час уже поріс мохом) жив та був собі Гринь.

Хто ще й не прокидається, а з багацького двору встає і курить пилюга: суне череда.                   Її веде круторогий баран, а Гринь з песиком Дзявком її підганяють.

Моргає білоголовий ранок — вони вже за селом.

Смугою темніє ліс. Так степ — і так степ, а посередині шлях. Край шляху горбочок і на ньому калина. Мачуха Маруня наказувала Гриневі: паси, де хочеш, але той горбочок обминай і не здумай сісти під калиною спочити — тобі ж ліпше буде?

Дуже це йому треба! Землі тут скільки хочеш: паси — не випасеш. А зморишся — лягай, впирайся ногами в ліс і вкривайся небом.

Вихопившись з куряви, чабанець і песик перебігають отару, завертаючи її на пашу. Чорний круторогий баран, зупинившись, дивиться на Гриня своїми червонястими очима, оглядається на череду, мовби роздумує: звертати чи ні?

— Гав-гав! — насідає на нього Дзявко.

А той стоїть, не ведучи вухом,— кудлатий і тлустий, непоступливий і кривоногий: знає, що його пестять, не зачеплять пальцем, що на нього і не крикнуть.

— Дзявко, перестань. Хіба ж так можна? — втихомирює чабанець песика і впрошує барана: — Бирцю, ну, бирцю, ми ж таки товариші…

Баранище ліньки, спроквола сходить зі шляху, а за ним і череда. Гринь і Дзявко стають перед нею і пропускають її попасом.

Песик, покрутившись, ліг і висолопив язика. Чабанець стоїть, обпершись на палицю. День у день він у степу, бачить: всі трави стеляться йому під ноги. Він чує: всі жайворонки йому співають.

Попас доходить до лісу, завертається, зайнявши нову площу. Тепер ліс перед Гриневими очима. Дерева, як велетенські свічі землі: дуби — рудаві, сосни — червоні, берези — біль— Буяє, палахкотить зелене полум’я. Все тут зрідні, і він рідня дереву, траві й небу. Що з того, що босий, що в латаному руб’ї й з торбинкою, в якій кавалок сушняку та цибулина,— він зрідні самому сонцю. Воно зійшло, спило росу з порепаних ніг, світить і гріє.

Та найрідніша йому череда, ті чорні, білі, сиві волохаті живі кожухи. Вони ворушаться, пасуться, рябіють в очах, а він радіє і тішиться. Жодна ярочка в нього не пропала. Він знає: ще одна вівця не окотилася — нині буде приплід, тому й пильнує за білою вівцею з пацьорками.

Поступаючись, ведучи череду, думає про одне й те ж, одним і тим же переймаючись, щоб вівці напаслися, щоб були, як гори. Інколи згадує: був зовсім малий, мав малу роботу — гонив хворостинкою гусей до води. Тепер у нього старша робота, і тому за кожного барана, за кожну вівцю, за кожне найменше дрібняточко він готовий на все.

Йому ніхто не страшний. Подейкують, вибрів було з лісу і підкрадався вовк. Дзявко гавкнув І принишк, а чабанець як ускочив, ухопив сіроманця за вуха, осідлав його і давай поганяти степом, аж той запросив миру. Поклявся, що й не поткнеться більше. І не потикається. Він переміг самого вовка.

Під обід, напившись з джерела, череда облягалася в тіні під лісом, а біла з пацьорками якраз і окотилася. Облизала своє маленьке. Воно полежало, сп’ялось і стояло, безпорадне, біле, як сніг, смішно опустивши вуха. Гринь підвів його до вівці, і воно почало її ссати, тузати, мелькаючи куценьким хвостиком.

Степ умлівав у срібній імлі. Чабанець дістав і розламав черствий хліб: половину Дзявкові, половину собі. На зубах затріщала цибуля. Але він не встиг пообідати. Шляхом гуркотів ридван — їде мачуха оглядати свої володіння.

Гринь покинув хліб і цибулю, взяв на руки новонароджене ягнятко, побіг їй назустріч. Біла з пацьорками — за ним. А Дзявко не такий: держав половину сушняку в лапах і поки не пообідав, не піднявся. Вхопив і лигнув Гриневу половину.

Мачуха сиділа на передку, обіруч правлячи віжками, втримуючи коней,— сильна, завзята і нахраписта.

— Як моя вовна і шкури, як моє м’ясо, лій і бринза?

Чабанець показує їй ягнятко, тулячи його до грудей.

— Відпусти, віддай його матері,— каже вона.— А будеш гнати додому, візьми на руки, бо воно маленьке і пізнє.

Мачуха зіскочила з ридвана і гукає до череди:

— Чи ви наїджені? Чи ви напоєні?

Песик лащиться, скавулить, а вона його ногою:

— Не-до тебе здрастуй, я запитую свого баранчика,— і чухає його між рогами.

— Бе-ке-ке! — бекає круторогий.

— Може бути, кажеш? — перекривляв його і сміється, а тоді до Гриня: — Старайся! Сонце пасе землю, а ти — череду! — хитра, мети кована і клепана на язик.— Будеш шануватися, через рік, через два, а то й раніше, я поставлю тебе до старшої роботи — ходитимеш за плугом, поганятимеш волів.

Вона не частує його ні наїдками, ні напитками, не обділяє ні вдяганням, ні взуттям, обіцяє роботу, а він радий-радий: росте — бачить себе за плугом…

Всівшись на передку, рушивши, вона допоминається мовби ненароком, чи він не підходив до горбочка, до калини?

— Я туди не дивлюся, мамо! — гукає чабанець услід за гуркітливими колесами. Отакий! В селі недарма кажуть: вогонь, а не хлопець — осідлав вовка. Його батько, як віл, куди запряжуть, туди й поганяють, а він пережене й батька. Позаочі, бо Маруні на очі не попадайсь: багатирка. Люди все знають, але мовчать, а Гринь не з тих, щоб вивідувати.

Моргає чорнобривий вечір. Та коли аж посутеніє, череда, повільно ступаючи, пише своїми ратицями шлях додому. Гринь несе на руках ягнятко. Він і спить у кошарі, в яслах: досвітком знов гнати на росу.

Йому ніщо спека, дощ: дощ випере, сонце висушить. Та от настав один день без сонця. Вітряний. Холодний. Отара збилася юрмою. Вівці поховали голови й не пасуться. Песик згорнувся клубком і морду під хвіст. Морочно, сумно чабанцю. Ніде дітися. В таку негоду добрий господар і собаку не проганяє з двору. Мачуха ж наказала: жени і паси — вітер тебе не здує, а мжичка не розмочить. Хіба ти з глини? Рідний батько Герасим їй потакає: співає тієї самої. Йому теж не з медом: поїхав заготовляти ліс, бо ще дужче розбудовується.

Гриневі ні до чого прихилитися. Стоїть, як журавель на болоті. То підкулить одну ногу, то другу і так зогрівається. До лісу далеко. Череду не зрушиш з місця. Дзявкові хоч і трава не рости, а вітер свище, а мжичка січе.

Тут він і спам’ятався, що стовбичить перед горбочком, на якому росте калина. Відвернувся” щоб і не дивитися в той бік, думаючи: добре тим вівцям — вони в кожухах, Дзявкові добре — він теж у кожушку. Заздрив вівцям і песику.

Мжичка січе в лице. Ноги дубіють. Знов став очима до горбочка і до калини.

“Якби я сховався під той горбочок, може, хоч трішки врятувався б від вітру і від мряки,— подумав собі.— Чого мені боятися?”

Він хоч і подумав, але довго стояв, довго переминався з ноги на ногу. Покликав Дзявка, щоб ішов з ним, але песик і голови не підняв.

Він таки зважився. Боязко, сторожко підступив до горбочка. Присів і сховався від вітру. І мжичка тут не така жаска. Йому схотілося здрімнути, та раптом хтось начеб Застогнав — тяжко і жалісно.

Гринь зірвався. Череда стоїть. Песик лежить. Ніде нікого. “Чи то застогнала стуманена земля, чи захмарене небо,— заміркував.— Піду заберусь звідси!” А горбочок мовби не пускає його від себе. Кругом шмагає смалкий вітер, мрячить мжичка. Пригнувся, схилився — під горбочком ні вітру, ні сльоти. “Добре тут. Десь-то мені причувся той тяжкий і жалісний стогін. А може, з дрімання? — І він надумався: — Зріжу калину, зроблю сопілку — буду грати, зігріюся, і мені стане веселіше”.

Збіг на горбочок. Калина схилилася йому до ніг. Він мовби і не робив сопілки: вона як вродилася йому в руках. І озвалася людським голосом:

— Будеш, мій сину, грати, будеш стояти за правду, аж поки цар тебе не поцілує. А коли поцілує, правда від тебе втече.

Він ніби десь чув той голос, а де, ніяк згадати не може. Байдуже череда і що з нею: тільки б чути той рідний голос, що проникає в груди і вражав серце.

“Але де той цар, а де я,— подумав Гринь.— Хіба може таке бути? Рідний батько ніколи мене не цілував. Мачуха й поготів. А своєї матері я не пам’ятаю: оповідали, пішла по ягоди в ліс і загубилася а чи хижий звір її роздер”.

Він приклав сопілку до уст. А вона грає, промовляючи:

— То не я граю, то грає моя прохромлена душа.

Став хлопець перебирати пальцями голосники” а сопілка промовляє:

— Були дід і баба. В діда дочка. І в баби дочка. Бони жили межа в межу. Дідові зле — удовець. Бабі недобре — удовиця. Вони й побралися. Та не злюбила баба дідову дочку. Думає й думає: якби зігнати її зі світу, а там і дід помре, і вони зі своєю дочкою заволодіють спадком. Дідова дочка” як на зло, і гарна, і роботяща. Її засватано. Дід наполіг, щоб прийняти приймака. А бабина дочка, хоч і гарна, та не береться й за холодну воду. А баба їй ще й потурає. Дід і не збирається помирати. Знайшовся внук. А бабина дочка сидить і старіє в дівках. Баба сердита, як ніж. От і намовляє вона послати зятя-приймака в чумаки. Він поїхав. Тоді вона намовляє дідову дочку, щоб ішли з її дочкою в ліс по ягоди, а внучка сама догляне. Дідова дочка послухала і пішла з бабиною. Одна збирає і збирає ягоди, радіє, що принесе малому синові, а друга нипає по лісу: зовсім інше їй у голові. Вертаються додому. Сіли при шляху спочити. Дідова дочка втомилася і заснула, а бабина встромила їй ніж у серце. Тут і загребла. Прийшла, поводить плечима й каже дідові та бабі: ми розійшлися в лісі й пішли різними дорогами, де та приблуда, я не знаю… Вернувся з Криму зять-приймак. А дідової дочки нема й нема. Тут баба і настоює: під мертвого рук не підкладеш — бери, зятю-приймаче, мою дочку. Вона давно цього хоче. Дід розсердився: яке весілля, тут, може, треба обід ставити. Подався шукати дочку і пропав. А зять, дарма що здоров чоловік, та м’який. Він піддався, і баба зі своєю дочкою обернули його в ніщо, гірше ніж у наймита, прибравши собі до рук і його сина. Чужим ще гроші плати, а свої дурію зі шкури лізтимуть…

Чабанець плакав, а сопілка не мовчала:

— Ой, помалу-малу грай, мій сину, не вражай украй моє серце: мене сестриця загубила — встромила мені ніж у груди.

Він ридав голосніше вітру. Сльози лились рясніші, ніж дощ. Чому правда під ногами, а кривда в руках? Хто скаже? Закляк під калиною на горбочку край шляху.

Смеркалося, пригнав череду. Вони завжди з батьком доїли овець. Так було й цього вечора. Батько хвалився, яких навибирав дубів на обори. Гринь теж хотів оповісти йому про свою пригоду, але його душило за горло.

Висмикнув з-за пазухи сопілку і подав батькові.

— Що це? — запитав, крекнувши, батько.

Гринь німо, трепетливою рукою простяг йому сопілку. Вона заграла і заговорила:

— Ой, помалу-малу грай, мій коханий, не вражай украй мого серця: мене сестриця згубила — встромила мені ніж у груди.

— Синку, то ж голос нашої матері! — заволав батько.— Я з самісінького початку здогадувався, а мене задурили й обкрутили. І нащо я піддавсь? Пропав! Я пропав…— став сам не свій.

Він шалів, дер чуба і погнав у корчму. Що з ним діялося, Гринь того не бачив. Раніше в нього боліли руки або ноги, раніше нила спина, коли викидав гній, а тепер в нього боліло й нило серце. Хлопець відчув його в своїх грудях. Перекуняв у яслах, а досвітком погнав череду.

Переморгав білобровий ранок, настав день — Іде, гуркотить ридван. Коні здибились, мачуха Маруня зіскочила і до Гриня з батогом:

— Де та сопілка?

— Нате,— відповів чабанець.

Вона взяла, заграла, а сопілка й озвалася:

— Ой, помалу-малу, душогубко, грай, не вражай украй мого серця: ти ж мене згубила, ти ж встромила мені ніж у груди.

Мачуха посиніла, трясеться.

— Геть! — застукотіла зубами.— Щоб мої очі тебе не бачили… Я вже віддала твого батька в солдати: якраз йде рекрутський набір. Хай цар візьме його на війну, хай твій батько на війні загине! А я щоб духу твого не чула! Голодранці! Я не дозволю глумитися! Пріч! — Та й кинула сопілкою об землю.

Гринь підняв сопілку, рушив у світ за очі. Дзявко метнувся за ним, провів до лісу і вернувся.

Хлопець пішов у ліс, а вийшов до людей.

Він грав на сопілці, а вона промовляла словами, щоб жити правдою, а не кривдою, щоб брат на брата не точив ножа.

Люди його прийняли. Він ходив від солом’яної стріхи, бував на ярмарках, просто на майданах. Як тільки побачать свиту з відлогою, торбину за плечима, сопілку за поясом і ціпок у руці, так і переказують одне одному: іде сопілка. Збираються громадою і слухають.

Про нього ширилися поголоски і чутки. Подейкували: звалив, завдав собі на плечі людську недолю і двигає її по землі. В нього таке чоло, що на ньому записані-світові скарги. Його очі як глибокі безодні: чорне горе і люті болі топляться у них, а вони ясні, щирі, дитинні.

Дійшла пославка й до самого царя: так і так, з’явився якийсь швендя, бродить і баламутить простих людей, підбиває їх проти панства і влади. Проти нього нема ніякого впину!

— Привести! — наказав цар.

Його знайшли, взяли і вели — передавали з рук у руки жандармам. Ті з ним не панькалися: давали чосу, забиваючи памороки.

Прочумуючись у холодній хурдизі, він гірко подумував: на тілі нема жодного живого місця, а мені було казано боятися, щоб цар не звабив своїм поцілунком. Якщо його посіпаки гірше собак, то що зробить зі мною він? Він мене так поцілує, так клацне зубами і виплюне!

І на нього напав страх — руки трясуться, очі кліпають. Затремтів, як лист. Йому здалось: вже підходить з косою смерть. Невже ж він помре?

Жах і жаль розбурхували, розпалювали йому уяву. То згадувалися степ і ліс, то уявлявся цар.

Шелестить трава, співають жайворонки… Раптом усе принишкло: цар наставляє свій перст.

Гомонить, гойдається ліс. Повно сонця… Раптом усе померкло: цар киває перстом — іди, бестіє, сюди!

Нема ні степу, ні лісу: їх заступає велика пащека — одна губа на землі, друга під небом… Йому нічого не хочеться, якби вернутися назад, туди — в степ, до лісу. “Дзявко лише трішки мене провів і вернувся. Він провів і вернувся: песик, а розумніший, ніж я”,— вертиться в голові.

Вороття нема. Від того ще страшніше, ще жахливіше.

В буцигарню заходять жандарми, наказують, щоб споряджавсь. Свитка з відлогою, торбинка за плечима, сопілка за поясом і ціпок у руці — в чому ходив серед людей, у тому його повели у царський палац.

Блиск і розкіш осліпили Гриня. Цар же встав з трону й рушив йому назустріч. Підступив та й каже:

— Так ось ти який!

Гринь стоїть ні живий ні мертвий: прощайсь душа з тілом! А цар милостиво прихилив його до себе. Гринь і не стямився, як цар його поцілував, цмокнувши ніби знічев’я у щоку. Тоді висмикнув йому з-за пояса сопілку і призволяє:

— Ти усім грав, заграй і мені, хай я теж послухаю.

Гринь налаштував сопілку. Зашпори від переляку йому ніби відійшли. “Що буде, те й буде, а я заграю!..” Сопілка заграла, але не обізвалася жодним словом. Гринь спохопився: чому вона не обзивається жодним словом? Що з нею? Та пізно — вже було по всьому.

Сопілка грала весело, шпарко.

Цар заусміхався. Пританцьовуючи, задзвонив у дзвінок: скликав вельмож.

Прийшли, вступили вельможі. А сопілка витинає. Хто взявся у боки, хто давай вихиляса, а хто Й навприсядки.

— А ви боялися! — тільки й сказав цар і заплескав у долоні.

Гриня одягли в кармазини, в блаватаси, озули в сап’яни. Він став грати цареві, цариці й царенятам на балах. Під солом’яною стріхою, на ярмарку, просто на майдані його ніхто більше не бачив.