Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

Кузьма Тетяна Миколаївна,

керівник гуртка «Правознавство»,

кандидат історичних наук, доцент

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

Забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина є однією з ключових проблем сучасного суспільства. Щоденно нас бентежать повідомлення про такі жахливі злочини як вбивства, викрадення людей, торгівля людьми, расизм і дискримінація, насильство щодо жінок і дітей, репресії інакомислення і багато іншого. На жаль, чинний механізм не гарантує людині захисту її прав і свобод на належному рівні. Тому актуальним і далі залишається питання забезпечення дотримання прав людини і громадянина. Особливо значущим воно є для працівників правоохоронних органів, безпосереднім завданням яких і є власне захист прав і свобод людини і громадянина.

У ці дні міжнародна спільнота відзначає 70-ту річницю знаменної події в історії європейського співтовариства – прийняття Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка на повних підставах оцінюється як одне з найбільших досягнень Ради Європи. Вона являє собою фундаментальну основу всього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав і свобод людини, її законних інтересів та потреб.

У результаті глибинних демократичних перетворень, у 1949 році була заснована Рада Європи – міжнародна регіональна організація європейських держав, які проголосили своєю метою розширення демократії, зближення усіх народів Європи, захист прав людини, співробітництво з основних питань права, культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища. Принцип поваги прав людини став одним з наріжних каменів цієї організації. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в державах-членах насамперед завдяки дії Конвенції. Вона була підписана 4 листопада 1950 року десятьма європейськими державами в Римі. Ця Хартія прав людини стала фундаментом усього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав людини, її законних інтересів та потреб, відправною точкою на шляху цивілізованих європейських держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей.

Україна є державою європейської орієнтації, тому її вступ до Євросоюзу – стратегічна мета зовнішньої політики. Тут же слід зазначити, що вступу всіх нинішніх країн-членів Євросоюзу передувало їх членство у Раді Європи, а останньому – ратифікація Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Отже, Україна здійснила перший крок у справі європейської інтеграції, інтеграції у сфері захисту прав людини зокрема. Які наслідки має це рішення? Головним з них є обов’язок внести у національне законодавство необхідні зміни, що випливають з прецедентного права, яке створюється рішеннями Європейського Суду з прав людини.

Немає сумнівів у тому, що Конвенція не здатна одразу ж підняти Українську державу на європейський рівень захисту прав. Однак, Конвенція, на нашу думку, сприяє належному захистові прав навіть самим своїм існуванням, точніше своїм поширенням на терени нашої держави.

Як вже зазначалося вище, Конвенція, як і будь-який інший договір, зумовила появу деяких зобов’язань України перед європейською спільнотою. Органи державної влади України мають забезпечити умови, за яких дотримувалися б права і свободи людини, проголошені Конвенцією, і в разі їх порушення гарантували ефективний захист цих прав. На здійснення цього завдання спрямовані судова, адміністративна реформи тощо.

Ратифікувавши Конвенцію, Україна визнала право кожного свого мешканця (своїх громадян та негромадян, що перебувають на її території) звернутися з позовом до Європейського Суду з прав людини, коли вичерпано всі внутрішні можливості. Заперечуючи законність національних судових рішень, Євросуд змушує переглянути чинне законодавство та практику його застосування. Сказане дає нам підстави вважати правозахисну систему, створену Конвенцією, наднаціональною.

Відповідно до Декларації, основним елементом Конвенції є громадянські права людини. У розділі І характеризуються основні права і свободи. Причому із змісту статей виходить, що громадянські права не пов’язуються з приналежністю до громадянства держави, а лише з членством у суспільстві. Тому вони поширюються рівною мірою на громадян і іноземців, що мешкають на території держави..

Звідси до громадянських прав належать: право на життя; заборона катування; заборона рабства і примусової праці; право на свободу та особисту недоторканність; право на справедливий суд; ніякого покарання без закону; право на повагу до приватного і сімейного життя; свобода думки, совісті і релігії; свобода вираження поглядів; свобода зібрань та обмежень; право на шлюб; право на ефективний засіб юридичного захисту; заборона дискримінації; відступ від зобов’язань під час надзвичайних ситуацій; обмеження політичної діяльності іноземців; заборона зловживання правами; межі застосування обмежень прав.

ІІ розділ Конвенції передбачає створення і діяльність Європейського Суду з прав людини та здійснення розгляду судових справ.

Багато хто погодиться з тим, що значна кількість норм Конвенції, не зважаючи навіть на те, що ці норми багато в чому збігаються за своїм змістом з нормами національного конституційного права, залишаються такими, що не діють. Причин тут може бути кілька, але всі вони мають одну з наступних ознак: норми Конвенції не діють, бо їм не надається належної уваги органами державної влади та їх посадовими особами, які можуть навіть нехтувати ними, або дія норм гальмується правовим нігілізмом та правовою необізнаністю населення. Виходячи із цього незаперечного аргументу, звичайно, Конвенція для нас ще мрія. Ми лише почали переймати європейський досвід в галузі забезпечення прав людини, ми почали робити ту справу, яку європейці роблять вже не одне десятиліття. Але той факт, що ми таки стали на цей шлях, вже багато про що говорить. І цей шлях не може бути без перешкод – це реалія нашого сьогодення. Людина, яка знає, як звернутися до Європейського Суду з прав людини, безперешкодно може використати це своє право, забезпечити захист своїх прав – і це також реальність.

Свій 70-річний ювілей Конвенція зустрічає в умовах глобальної фінансово-економічної кризи, боротьби з всесвітньою пандемією коронавірусу, яка загострює існуючі проблеми забезпечення прав і свобод людини, спричиняє їх масові порушення в усіх куточках планети. «Несправедливість, нерівність і безкарність – явища, типові для сучасного світу. 70 роки після прийняття цього документу, люди, як і раніше, піддаються тортурам і жорстокому поводженню не менш ніж у 81 країні світу, несправедливі судові розгляди проводяться, щонайменше, в 54 країнах, і як мінімум в 77 громадянам не дозволяють вільно висловлюватися.

В Україні негативний вплив світової кризи посилюється тривалою політичною нестабільністю. Але боротися за права і свободи людини необхідно завжди, незважаючи на будь-які негаразди: чи йдеться про незаконно заарештованого журналіста, малозабезпечену сім’ю, у якої намагаються відібрати останнє, чи українських моряків, що потрапили у піратський полон. Треба займати активну громадянську позицію, бути небайдужим до долі іншої людини і своєї країни.

Саме тому ми схильні розглядати Конвенцію про захист прав людини і основних свобод для України як реальність, справжній крок на шляху до демократичної, правової держави, дійсну можливість реального захисту прав людини. А для цього роботи більш ніж достатньо для всіх: від пересічного громадянина, який мусить відстоювати свої права щодня, до Президента держави – гаранта прав і свобод громадян, від правоохоронців, що зобов’язані захищати охоронювані законом права та інтереси громадян, до законодавців, які повинні приймати закони в інтересах всього суспільства.