Загальна декларація прав людини

Опубліковано:

Кузьма Тетяна Миколаївна,

керівник гуртка «Правознавство»,

кандидат історичних наук, доцент

Забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина є однією з ключових проблем сучасного суспільства. Щоденно нас бентежать повідомлення про такі жахливі злочини як вбивства, викрадення людей, торгівля людьми, расизм і дискримінація, насильство щодо жінок і дітей, репресії інакомислення і багато іншого. На жаль, чинний механізм не гарантує людині захисту її прав і свобод на належному рівні. Тому актуальним і далі залишається питання забезпечення дотримання прав людини і громадянина. Особливо значущим воно є для працівників правоохоронних органів, безпосереднім завданням яких і є власне захист прав і свобод людини і громадянина.

У ці дні міжнародна спільнота відзначає 72-гу річницю знаменної події в історії людської цивілізації – прийняття Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини. Цим документом започатковано процес створення системи міжнародних стандартів у галузі прав людини, набуття ними універсального характеру. З прийняттям Декларації людство отримало надію – надію на право кожного бути вільною людиною, жити у світі без насильства, дискримінації, бідності, воєн, екологічних катастроф.

Ігнорування та пряме порушення прав людини в низці країн на національному, а потім і світовому рівнях, напередодні та під час другої світової війни об’єктивно примусили людство створити відповідні міжнародні загальновизнані стандарти з прав людини шляхом прийняття міжнародно-правових актів, які б визначали і гарантували певне коло найважливіших прав і свобод.

Тому Декларації надавали дуже великого значення. Документ обговорювався і шліфувався два роки, а головою комісії ООН з його створення було призначено Елеонору Рузвельт. Вона була не просто вдовою культового Франкліна Делано Рузвельта, а й надзвичайно авторитетним у всьому світі політиком з репутацією видатної захисниці прав усіх знедолених.

Питання про необхідність розробки декларації прав людини було підняте США в ході роботи над Статутом Організації об’єднаних Націй у 1943-1945 році, в якому говорилося про обов’язок держав «сприяти в співпраці з ООН в обстановці загальної пошани і дотримання прав людини».

Більшість держав, зокрема держави – переможці в другій світовій війні, не особливо хотіли на тому етапі детальніше розробляти і конкретизувати це питання. І на це були серйозні причини. У США на той момент існувала нерівність (на законодавчому рівні) темношкірого і білого населення. Великобританія мала обширні колонії, населення яких не користувалося тим же об’ємом прав, що і громадяни метрополії. У СРСР існував ГУЛАГ. Крім того, в розумінні керівників радянської держави не могло йти мови про права без виконання обов’язків.

Але, проте, активна діяльність декількох впливових американських недержавних організацій, а також наполегливість деяких латиноамериканських держав ( Куби, Панами і Чилі) дала свої результати. З 1945 року група експертів приступила до розробки ЗДПЛ. Про те, наскільки серйозно і скрупульозно йшла робота над документом, свідчить те, що з питань проекту ЗДПЛ було проведено 85 засідань Генеральної Асамблеї ООН на яких було узгоджено 1400 поправок. Це при тому, що ЗДПЛ складається з 30 пунктів. Тобто узгодження йшло практично за кожним пунктом, положенням. Мало не по кожному слову. Найбільш гостра боротьба йшла між представниками соціалістичного табору і західними державами.

Представники СРСР вважали, що основними повинні бути соціально-економічні права, тоді, як представники Заходу наполягали на тому, що основою є права громадянські та політичні. І при дотримання цієї групи прав відстоювати соціально-економічні права значно простіше. Були і інші суперечності, пов’язані з культурними традиціями різних народів. Наприклад, представники Саудівської Аравії не могли погодитися з тим, що жінка нарівні з чоловіком має право вільно, по своєму бажанню одружуватися. Проте, в результаті голосування 56 держав 48 підтримали проект ЗДПЛ, тобто лише 8 держав утрималися. Серед них: Білоруська РСР, Польща, Саудівська Аравія, СРСР, Українська РСР, Югославія і Південно-Африканський Союз. Свій підпис «Союз непорушний» поставив лише 20 років потому. Щоправда, мало хто у Союзі бачив текст Декларації, то було зайвим, досить було «найдемократичнішої радянської конституції» і «найсправедливішого радянського закону».

Але в цілому результати голосування показали, що розробникам Загальної декларації, незважаючи на різноманітні точки зору, різкі ідеологічні протиріччя, специфіку культурних і релігійних систем, вдалося сформулювати такий текст, що одержав схвалення міжнародного суспільства. Робота на Загальною декларацією була видатним зразком співробітництва й узгодження позицій з настільки складної проблеми, як права людини.

Таким чином, Загальна декларація з прав людини була прийнята 10 грудня 1948 року у Парижі, на 183 пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН.

10 грудня у всьому світі відзначається День прав людини.

В даний час Декларація підписана практично всіма державами миру. Взагалі, це документ так званого «м’якого» права, тобто положення носять рекомендаційний характер, за порушення яких держава не несе ніякої реальної відповідальності.

 

Основні положення Загальної декларації прав людини

Відповідно до Декларації, основним елементом, для визнання прав і свобод людини є гідність особистості. Вона кваліфікується як невід’ємна властивість, тому що притаманна «усім людям від народження, визначає рівність їх прав і свобод, поводження у відношенні один до одного у дусі братерства» (ст. 1). Рівність прав і свобод означає, що кожна людина повинна володіти ними незалежно від раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального стану, національності, проживання на території незалежної держави, або на підопічній чи території без самоврядування (ст. 2).

У статті 3 дається загальне розуміння громадянських і політичних прав, що включають право на життя, свободу й особисту недоторканість. Далі, у наступних статтях 4-21 вони перераховуються, трактуються і конкретизуються. Причому із змісту статей виходить, що громадянські права не пов’язуються з приналежністю до громадянства держави, а лише з членством у суспільстві. Тому вони поширюються рівною мірою на громадян і іноземців, що мешкають на території держави. Необхідною умовою надання політичних прав є наявність статусу громадянина держави.

Звідси до громадянських прав належать:

  • право на життя, на свободу і особисту недоторканність.
  • неприпустимість рабства або підневільного стану,
  • неприпустимість катування, жорстоке і принижуюче людську гідність поводження і покарання,
  • рівність усіх перед законом,
  • право на відновлення порушених прав,
  • право на судовий розгляд, неприпустимість свавільного арешту, затримання або вигнання,
  • презумпція невинності,
  • право на особисте життя, недоторканість житла, таємницю кореспонденції;
  • право на вільне пересування і вибір місця проживання,
  • право шукати притулку, рятуючись від переслідування по політичних мотивах,
  • право на створення сім’ї і рівність сторін у шлюбі, право на громадянство,
  • право володіння майном,
  • право на свободу думки, совісті, переконань, право на свободу мирних зборів і асоціацій.

До політичних прав відноситься право на участь у керуванні країною безпосередньо або через своїх представників, вільного доступу до державної служби.

Стаття 22 є вступною та узагальнюючою у відношенні соціально-економічних і культурних прав. У статті підкреслюється їхня значимість для забезпечення гідності і вільного розвитку особистості і визначаються засоби і форми їхньої реалізації, а саме: національні зусилля, міжнародне співробітництво, наявність відповідної структури і ресурсів. Декларація закріплює такі соціально-економічні і культурні права:

– право на працю і створення професійних спілок,

– право на відпочинок,

– право на достатній життєвий рівень,

 – медичне обслуговування і соціальне забезпечення,

– право на освіту,

– право на участь у культурному житті і користування благами наукового прогресу (ст. 23-27).

У Декларації підкреслюється взаємозв’язок громадянських, політичних і соціально-економічних прав, необхідність встановлення такого соціального і міжнародного правопорядку, при якому вони можуть бути цілком здійснені (ст. 28). У Декларації встановлено, що «кожна людина має обов’язок перед суспільством» (п.1 ст. 29). Взаємозумовленість прав особистості і обов’язками перед суспільством пояснюється тим, що тільки суспільство може забезпечити «вільний і повний розвиток особистості» (ст. 29). Відсутність детального трактування обов’язків особистості мотивується тим, що Статутом ООН була поставлена задача «знову затвердити віру в права людини», тому саме правам у Декларації приділяється першорядне значення.

Трактуючи права і свободи людини як невід’ємну властивість особистості, Декларація закріплює їхнє домінуюче положення, зменшуючи цим виключну роль держави у визначенні статусу особистості. Це виявляється у встановленні конкретних вимог до правомірних обмежень прав і свобод людини з боку держави. Вони виражаються в такому: 1) ґрунтуються на законі; 2) здійснюються з метою «поваги прав і свобод інших, задоволення вимоги моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві» (ст. 29). Причому, допускаючи можливість обмеження прав і свобод у виняткових випадках, Декларація в імперативній формі забороняє «будь-якій державі, групі осіб або окремим особам займатися діяльністю або чинити дії, спрямовані до знищення прав і свобод» (ст. 30).

 

Історичне значення Загальної декларації

Загальна декларація була прийнята у вигляді резолюції Генеральної Асамблеї ООН, закріплені в ній норми мають рекомендаційний характер. Тобто, вони бажані, але не обов’язкові для держав – членів ООН. Але все ж, оцінюючи юридичне значення і силу положень Декларації, слід зазначити, що саме проголошені в Загальній декларації основні права і свободи розглядаються сьогодні більшістю країн як юридично обов’язкові договірні норми. На Декларацію часто посилаються при тлумаченні національного законодавства з прав людини, а також у судовій практиці. Вміщені в Декларації принципи і норми постійно розвиваються і уточнюються у процесі укладення нових міжнародних угод. Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації в конституціях більше ніж 120 країн світу перелік, зміст і припустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу.

Кількість мов, на які перекладено документ, досягла 370 – від абхазької до зулу. А вперше Декларація, що складається з 30 статей, потрапила до Книги рекордів Гіннеса 10 років тому, коли вона стала доступна для прочитання 298 мовами.

Останні зусилля стосувалися перекладів документа на мови, якими послуговуються корінні та нечисленні народи Росії, Китаю та Монголії. Зокрема, декларація перекладена карельською, алтайською, хакаською, якутською, тувинською та евенкійською, а також мовою ненців, нганасані та вепсів.

При цьому ООН виходила з того, що знання про закріплені в Декларації основні права та свободи мають бути доступні для всіх категорій населення і груп, незалежно від їхньої чисельності. Так, якутською мовою розмовляють 360 тисяч осіб, а мовою нганасані – лише 500 людей.

Елеонора Рузвельт назвала Декларацію «Великою хартією вольностей» для всього людства (тому Декларацію іноді називають Хартією прав людини). В 1950 році ООН заснувала День прав людини, що відмічається у день прийняття Декларації.

І хоча положення Декларації мали рекомендаційний характер, вони були покладені в основу розбудови всієї системи міжнародного права. Так, у 1966 році Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжнародний пакт про громадянські й політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, які разом із Загальною декларацією прав людини та двома додатковими протоколами до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права склали Міжнародний білль про права людини.

У СРСР, починаючи з 1977 року, правозахисники в День прав людини проводили на Пушкінській площі в Москві так званий «Мітинг мовчання». У Радянському Союзі текст Загальної декларації довгі роки вважався «антирадянською» літературою, і був офіційно оприлюднений лише у роки «перебудови».

Нині Конституція України – основний Закон нашої держави – увібрала фундаментальні положення Декларації, зокрема – про верховенство прав людини, рівність і непорушність прав, права людини на свободу і особисту недоторканість, на достатній рівень життя тощо.

72-річний ювілей Декларації світ зустрічає в умовах глобальної фінансово-економічної кризи, яка загострює існуючі проблеми забезпечення прав і свобод людини, спричиняє їх масові порушення в усіх куточках планети. «Несправедливість, нерівність і безкарність – явища, типові для сучасного світу. 72 роки після прийняття ООН Загальної декларації прав людини, люди, як і раніше, піддаються тортурам і жорстокому поводженню не менш ніж у 81 країні світу, несправедливі судові розгляди проводяться, щонайменше, в 54 країнах, і як мінімум в 77 громадянам не дозволяють вільно висловлюватися.

В Україні негативний вплив світової кризи та пандемії коронавірусу посилюється тривалою політичною нестабільністю. Але боротися за права і свободи людини необхідно завжди, незважаючи на будь-які негаразди: чи йдеться про незаконно заарештованого журналіста, малозабезпечену сім’ю, у якої намагаються відібрати останнє, чи українських моряків, що потрапили у піратський полон. Треба займати активну громадянську позицію, бути небайдужим до долі іншої людини і своєї країни.

Можливо, що День прав людини в Україні святкувати ще зарано. Цей день потрібно розглядати як можливість накреслити плани для подальшої роботи, а її більш ніж достатньо для всіх: від пересічного громадянина, який мусить відстоювати свою гідність щодня, до Президента держави – гаранта прав і свобод громадян, від правоохоронців, що зобов’язані захищати охоронювані законом права та інтереси громадян, до законодавців, які повинні приймати закони в інтересах всього суспільства.

0